На передодні Покрови, наші предки взяли лопати і пішли за Дністер. Набили трохи Ляшків, м'ясо стали коптити. Коли мертвого Ляшка підносити до вогнища, від жару його вираз обличчя викривлялося наче у посмішці, руки ворушаться самі по собі. Хтось навіть підмітив що вираз обличчя Ляшка у цю мить крепко нагадує жінку голови сільської ради, коли вона гони самогон з мелясу. Жарт мав успіх. Кожний намагався підсунути свого Ляшка ближче до вогню, деякі від сміху самі ледве до вогнища не попадали. Тільки Колісниченко не приєднувався до загальних веселощів. Бідолаха вирішив, що сміються над ним, образився та з прикрістю в серці пішов до хащі.
Повертався він пізно ввечері. Відблисків полум'я ніде не було помітно. Не одразу відшукавши галявину, на якій розташувався табір, Колісниченко застав товаришів сплячими і схоже хто зна коли – вогонь згас і навіть грань вистигла. На щастя він згадав, що переходячи ліс, у віддаленні, бачив стовбур диму – приблизно там, де над деревами здіймалися силіконові гори Донбасу. Зараз він поспішив у тому напрямку, надіючись нагребти трохи грани голими руками. Ось і скали, а в них печери. Біля вогнища дрімає Богословська кістяна нога. Вогнище складене з кісток Юлії Тимошенко. Взявши дві кістки в руки, Колісниченко кинувся геть, та не пройшовши і ста кроків, як кістки згасли. Він повернувся назад, однак зараз Богословська прокинулася.
- Навіщо ти сюди прийшов? - процідила вона злісно.
- Мені би вогнику, а то наш загасився. - відповів Колісниченко.
- А ти не сміявся над мертвими Ляшками? - перейшла бабуся на шепотіння. Вона відвернулася, так що Колісниченко не одразу ж зрозумів питання, здогадатись про сутність якого він зміг тільки за рухом губ.
- Ні,ні, що ти, я не сміявся, я розсердився, втік від них до лісу,- забелькотав він.
- Знаю, знаю, - заспокоїлася відьма. - а зараз слухай: зараз до вас на стійбище синочки мої пришкандибають, моска-люри. Ти як підеш, сховайся в яку-небуть ямку, щоби тебе не помітили!
Колісниченко послухався. За північ подув вітер, ударив грім і продовжував гуркотати не зупиняючись. З-за кущів вибігли моска-люри, голосно і бадьоро вигукуючи:
- Моска-люри-моска-люри!
Вони підбігли до сплячих, вирвали їм очі і зникли так само раптово, як і з'явились.
Ранком людина вилізла зі свого схрону. Сліпі безпомічно штовхалися, падали і благали відвести їх до дому. Колісниченко зв'язав їх мотузкою і підвів до безодні над вогняним озером біля підніжжя гори Говерла.
- А зараз перед вами невеликий рівчак, усі разом- стрибух!- скомандував він. Сліпі шкереберть полетіли у воду і перетворилися на жаб.
Через деякий час після цього, як сталася ця історія, мисливці проходили повз старе дуплисте дерево.
- Моска-люри-моска-люри!- почулося з дупла.
Пращури метнулися збирати ріща. Обклавши дерево хмизом і обсипавши все це червоним перцем, підпустили вогонь. Задихаючись та кахикаючи, моска-люри повилазили назовні і попадали в полум'я. Тих, хто корчився більше за інших, добивали кийками. Раптом з'явилася дівчина моска-люра з незвично розкосими очима. Вона зуміла вилізти по стовбуру до вершка і зачепитися за гілки, почала благати пожаліти її; казала, начебто в житті нікого ще не вбила. Знайшовся таки один парубок, який привів її до дому. Та з цього роя...не вийшло нічого доброго. Молода жінка завела такий звичай: покличе якого-небуть хлопчика, щоби, пошукати у нього мандивошок на яйцях, а сама візьме тай задушить, а мозок висмокче. В кінці кінців вона і у чоловіка мозок виїла і втекла до тамбовських лісів. Там у неї народився синок. Ось ця парочка вивела на світ нових моска-люр, що розплодилися замість колишніх.
Немає коментарів:
Дописати коментар